Оксана Ярмак народилась та виросла у невеликому селі на Полтавщині. У її родині очікували, що вона може стати вчителькою: мама працювала в освіті, а сама дівчина добре знаходила спільну мову з дітьми, була активною у школі й навчалась на відмінно. Але для себе вона обрала інший шлях.
«Мені всі казали: тобі треба бути вчителькою. А я розуміла, що не хочу. Хотілося спробувати щось інше», — згадує вона.
Так Оксана вступила до Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка на спеціальність «Промислове і цивільне будівництво». На той момент це був практичний вибір: була можливість навчатися безкоштовно, здобути технічну освіту й отримати професію.
Перші роки навчання були складними. Спеціальність вимагала багато точності, технічного мислення й витримки. Але коли почалися профільні дисципліни, Оксана поступово втягнулася. Після закінчення університету вона вже не розглядала варіантів роботи не за спеціальністю.
«Я вклала в це п’ять років навчання. Не хотілося просто піти кудись, де ця освіта не знадобиться. Я вирішила: треба довести цей шлях до кінця», — каже Оксана.
Першою роботою стала Полтавська обласна клінічна лікарня. Оксана прийшла туди інженеркою на мінімальну зарплату, без великого досвіду, але з готовністю вчитися й брати відповідальність. Її зона роботи стосувалася ремонтів, технічного стану будівель та інженерних систем. У підпорядкуванні були сантехніки, маляри-штукатури, столяри — переважно чоловічий колектив із власним досвідом, звичками й характером. Спочатку до молодої інженерки придивлялися. Оцінювали, чи розуміє вона процеси, чи може ухвалювати рішення, чи не боїться брати відповідальність.
З часом ставлення змінилося. Коли колеги побачили, що Оксана розбирається в роботі, говорить по суті й не перекладає складні питання на інших, її почали сприймати як фахівчиню.
Після двох років у лікарні вона відчула, що потрібен професійний розвиток, тож перейшла працювати до структури Полтавської облдержадміністрації. Там пройшла шлях від головної спеціалістки до керівниці відділу технічного нагляду.
До команди UKRNAFTA Оксана прийшла у 2024 році. Сьогодні вона працює провідною інженеркою групи капітального будівництва в Полтаві.
Перехід із цивільного будівництва в нафтогазову галузь став для неї новим професійним етапом. Сьогодні вона здійснює технічний нагляд за будівництвом і якістю робіт, працює з підрядниками, контролює виконання ремонтів і капітальних робіт. Її завдання — простежити, щоб об’єкти відповідали вимогам, були безпечними для людей і надійними в експлуатації.
«Зміна цивільного будівництва на нафтогазову галузь відкрила для мене нові професійні виклики через суворіші технологічні стандарти та вимоги до безпеки. Я люблю свою роботу за її видимий результат. З одного боку, це ремонт споруд та покращення побуту колег, з іншого — запуск нових об’єктів, які підвищують ефективність усього виробництва», — ділиться колега.
Поза роботою Оксана багато подорожує. Для неї це спосіб відновлення після навантаження, перемикання й водночас продовження професійної цікавості. Вона любить короткі поїздки вихідного дня, часто їздить із друзями й поки відкриває для себе Україну.
Особливо її цікавлять місця, де можна побачити масштаб, конструкцію, інженерну думку й матеріал. Оксана дивиться на фортеці, замки й старі споруди не лише як туристка, а як будівельниця: звертає увагу, як покладена цегла, як тримаються стіни, як організований простір, як споруда пережила час.
Серед місць, які справили на неї сильне враження, — Тараканівський форт на Рівненщині. Для Оксани це не просто туристична локація, а потужна інженерна споруда з підземними просторами, масштабом і особливою атмосферою. Також вона згадує Луцький замок і Хотинську фортецю — місця, де історія буквально тримається в камені.
Окрема любов — Опішня на Полтавщині. Вона радить приїжджати туди не на годину, а хоча б на день: подивитися музеї, зайти на майстер-класи з гончарства, побачити місцеві артілі й відчути, як ремесло може бути частиною живої культури. Особливо згадує місцеву кухню — зокрема борщ із копченою грушею в садибі «Старий хутір».
